Церковный календарь

Наш баннер

 

Історія храму до радянських часів (Володимир Перерва)

Храми, присвячені Покрові Божої Матері, століттями були розповсюдженим явищем на українських землях. А на Київщині серед усіх православних церков найбільше було саме Покровських, Безпристрасна статистика свідчить, що наприкінці XIX ст. в чотирьох повітах Південної Київщини налічувалося 457 храмів. В їх числі 76 були Покровськими, 66 - Михайлівськими, 48 - Миколаївськими, 47 - Різдво-Богородицькими, 27 - Успенськими, 26 - Іоанно-Богословськими, 25 - Троїцькими, 15 - Преображенськими тощо [Перерва Володимир. Православне Надросся у XIX столітті. - Біла Церква, 2004. -
С.9]. Науковці пояснюють це явище трагічністю вітчизняної історії - постійні війни та загрози нападів спонукали наших предків шукати захисту під Покровом Богоматері та небесного заступника архангела Михаїла. Ця традиція, як данина минулому, не втрачена і зараз - в сучасній Україні також найбільше Покровських та Михайлівських православних церков.
Історія фастівської Покровської святині є своєрідним відображенням трагічної історичної долі самого міста. Храм горів від удару блискавки і руйнувався від часу, на десятиліття закривався київськими митрополитами та атеїстичною радянською владою. Але святиня вистояла у кривавому вирі історичних подій і трагедій. Вона ще й зараз є окрасою міста і нагадує нам про те, що ми - православного роду...
З'явилася Покровська церква у Фастові у XVIII ст. Це був надзвичайно складний час, коли нашу землю регулярно руйнували набіги загарбників, які винищували населення або ж перетворювали наших предків на невільників. На самому початку XVIII ст. - в часи панування славетного Семена Палія - у Фастові побував московський священик Іоанн Лук'янов, котрий залишив нам опис своєї подорожі. Він назвав нашу землю "златою", але безлюдною - основним її "населенням" були "козьі дикие и волцьі, лоси, медведи" (Местечко Фастое по описанню московського священника Иоанна Лукьянова//
Киевские епархиальньїе ведомости. (Далее - КЕВ.) - 1903. - №18 - С. 479-485). Тогочасними колонізаторами цієї землі могли бути лише міцні тілом і добре озброєні відчайдухи, до яких належав С. Палій та його прибічники. Той-таки Іоанн Лук'янов повідомляє, що хоча фастівська фортеця неприступною не виглядає, але вона "сидельцами крелка, а люди в ней, что звери". Втім, навіть такі суворі поселенці нерідко прирікали себе на вірну смерть заради ближніх і не забували про Бога. Стараннями козаків у Фастові XVIII століття почали возводитися храми - про існування раніших церков у місті не згадують ні Іоанн Лук'янов, ні інші автори.
Славетний дослідник старожитностей Київщини Л. Похилевич повідомляє, що перша   відома документам   Покровська   церква була споруджена у Фастові в 1716 році. Вона мала три куполи, була покрита соломою; не мала дзвіниці, а три дзвони і клепало висіли на стовпах. Погост храму був частково обгороджений частоколом. Іконостас першої Покровської церкви був виготовлений із полотна. Близько чверті століття храм був православним, але в скрутні часи католицьких утисків священик Покровської церкви прийняв унію. (Похилевич Л. Сказання о населенньїх местностях Киевской губернии. – Біла Церква, 2005. - С. 384) Уніати або ж греко - католики відрізнялися від православних тим, що, залишивши непорушними деякі зовнішні атрибути Православ'я, відреклися від самої суті православної віри - прийняли католицькі догмати і підпорядкувалися римському папі. На певний час Фастів навіть став своєрідною "столицею" Фастівського деканату - адміністративної одиниці уніатської церкви. Але унія так і не пустила   глибокого   коріння   на   Київщині. Боротьба   відбувалася   з перемінним успіхом - коли до Фастова вступали каральні команди, набрані з католицької шляхти, то у фастівських   церквах служили священики - уніати, а коли іновірців виганяли місцеві гайдамаки, то служилося знову по-православному. Відомо, що Фастів був одним з визначних центрів   гайдамацького руху - чого вартий лише один славнозвісний Швачка, який разом з Бондаренком встановив у Фастові "таксу на жидов и ляхов, назначив за голову ляха і злотых, а за жида з злотых и 15 грошей. В зто же время латинский фастовский костел ограблен, а ксендзы прогнаны и убито гайдамаками до 600 душ шляхты, погребенных в месте, где теперь находится могила близ нынешней Воскресенской   церкви" (Там само. - С. 384).   Мабуть, добряче допекла нашим прадідам тогочасна влада, якщо навіть напрочуд терпеливі українці вдалися до таких методів розправи. Є також підстави вважати, що саме під час цих подій загинула й фастівська Покровська церква, що була на той час уніатською. Замість неї фастівчани вже в 1769 році почали будівництво нового Покровського храму. Внаслідок складних Історичних обставин будівельні роботи затягнулися і остаточно були завершені лише в 1781 р. Клірові відомості фастівської Покровської церкви (своєрідні літописи, що велися при кожному храмі) повідомляють нам наступну інформацію: "Церковь сия заложена 1769 года, а закончена и освящена 1781 года тщанием прихожан итогда бывшего священника (...), зданием деревянная, с тремя копулами (куполами - П. В.), покрытыми железом. Крепкая, с таковою же колокольнею, особо от церкви построенною." (Центральний державний історичний архів України в м. Києві. (Далі - ЦДІАУ в м. Києві) ~ Ф. 127. - Оп. 1011. - Спр. 350. - Арк. 84)
Від часу закладення Покровської церкви при ній служили виключно православні священики - після могутнього повстання 1768 року польська влада вже не наважувалася експериментувати з насильницьким насадженням уніатства. А оскільки Фастів у часи спорудження храму належав Польщі, то фастівські прихожани запрошували до своєї парафії православних священиків Із території сусідньої Російської імперії - адже в католицькій Польщі православного пастиря знайти було практично неможливо. Зокрема, відомо, що в 1775 р., коли Покровську церкву ще добудовували, її настоятелем був о. Гордій Чернявський, який отримав священний сан у Переяславі і служив в обох фастівських церквах.
Один з опублікованих документів, датований 1775 роком, повідомляє наступне:
"В местечку Фастове церкви две, одна Свято - Покровская, а другая Воскресенская, а в них: В Воскресенской церкви священник Гордей Чернявский, рукоположеи от Его Преосвященства господина Нова, єпископа Переяславского и Бориспольського в 1773 году целопарохиальным священником, на что и грамоту имеет, а в Покровской же церкви священника нет, а досматривает оный же Чернявский. К ним приходских дворов с приселками Червонное, Бердниками и Волицею 220" (Ведомость протопопии Фастовской 1775 года//КЕВ. - 1893. -№ 17. - С. 464).
В цей час православний священик Гордій Чернявський, що отримував руко по кладення в далекому Переяславі, був фактично емігрантом з Російської імперії. Однак, пройшло зовсім небагато часу і Фастів перейшов з-під влади католицької Польщі під скіпетр православної Росії. Наші прапрадіди, яким неодноразово доводилося зі зброєю в руках захищати батьківську віру, дістали можливість безперешкодно сповідувати Православ'я і Покровській церкві вже не загрожували утиски іновірців.
Оскільки за панування Польщі поміщики нерідко забороняли православним прихожанам ремонтувати свої храми, то фастівчани відразу ж після переходу Фастова до Росії в 1797 р. взялися збирати кошти на ремонт Покровської святині. Місцевих коштів було явно недостатньо І тому того ж таки 1797 р. прихожани м. Фастова вирішили скористатися стародавньою церковною традицією - вони звернулися до київського митрополита Ієрофея Малицького з проханням видати їм особливу "прохальну   книгу",   з   якою   обрані   громадою   представники   мали мандрувати по гамірних ярмарках Київщини і збирати кошти для ремонту Покровської церкви. Імена жертводавців мали записуватися до прохальної книги для вічного поминання священиками храму. Митрополит дозволив збір грошей в межах Київської єпархії і видав "шнурозапечатанную" прохальну книгу. Фастівчани ж на громадських зборах обрали для цієї відповідальної справи двох уповноважених - Сидора Буряка та Симеона Построму. Певний час збір коштів відбувався успішно, але завершився він не без курйозу - прохальну книгу було втрачено і поліція знайшла її в сусідній Подільській губернії, де два мешканці міста Бара (Іван Повергун та Йосип Шаповал) використовували її для збору коштів - але вже не для Покровського храму, а для власної потреби. При самозванцях поліцією було знайдено 23 крб. 9 копійок російською валютою та 35 злотих 10 грошів у польських грошових одиницях, які все ще використовувалися на ново приєднаних до Росії українських землях. Обох невдах -"збиральників" поліція відправила до київського коменданта, а пожертвувані кошти передано Покровському храму.
Однак, початок ремонтних робіт також завершився невдачею - у 1801 році в Покровську церкву влучила блискавка, яка звела нанівець значну частину роботи. Місцевий благочинний священик (управляючий церковно-адміністративним округом з 15-17 храмів) Іоанн Шараєвський доповів київському митрополиту Гавриїлу Банулеско-Бодоні, що "прошлого июля 31 числа от последовавшего громового удара на состоящей в местечке Фастове Покровской церкви средняя глава разбита. От левой же сторони часть иконостаса отбита и в некоторых местах от удара молнии позолота почернела и со всех окошек стекла висипались, по какой причине в оной фастовской церкви священнослужение приостановлено...". Далі благочинний просив у митрополита дозволу полагодити храмову споруду - возвести на ній новий центральний купол, вставити шибки, оновити іконостас тощо. Владика Гавриїл на листі благочинного наклав наступну резолюцію: "Помянутой церкви главу, иконостас и окна починить дозволить". Оскільки тогочасний Фастів належав до Васильківського повіту, то до справи було залучено ще й Васильківське духовне правління (церковний орган влади повітового рівня) на чолі з повітовим протоієреєм Михаїлом Кашинським. Незабаром ремонтні роботи було завершено і храм набув оновленого вигляду.
Хоча містечко і під російською владою продовжувало залишатися власністю католицького єпископа Каспера Цецишевського, добробут Покровської церкви завдяки жертовності православних фастівчан помітно зростав. Зберігся унікальний історичний документ -   опис майна Покровської церкви 1807 року, котрий дасть нам можливість здійснити своєрідну екскурсію по фастівській святині того часу. Тому, хто заходив до церкви, впадав у вічі старовинний іконостас, який відділяв вівтар від центральної частини храму. Посеред вівтаря перебував Престол "в указную меру сделанный, одетый ситцем в квете виноградном, на коем антиминс холстяной, 1795 года выдан". На Престолі перебувало дві гробниці, одна з яких була срібною, а друга олов'яною. Тут же знаходилися три напрестольні хрести - срібний, кипарисовий та дерев'яний. Неподалік Престолу перебував жертвенник, на якому стояла срібна визолочена чаша та інші предмети, що належать до євхаристичного набору - дискос, звіздиця, лжиця для Причастя.
У вівтарі перебували і "двоє сосудов хрустальньгх на святое миро и єлей".
Значно більше церковних речей знаходилося у центральній частині храму. Церковне приміщення освітлювалося панікадилом; на стінах храму можна було нарахувати 11 ікон - три з них були зображені на "блятах деревянных", 4 на полотні, а ще чотири - на шалівках. На п'яти з цих ікон перебувало 5 срібних вінців, котрі були подарунками тих вдячних фастівчан, що молитвою до Бога чи святих врятували собі життя або здоров'я. Посеред центральної частини церкви стояв аналой, на якому знаходилася храмова ікона Покрови Божої Матері. В різних кутках церкви перебували: "казанок на воду освященную меди красной", "купиль меди красной на воду теплую", "купиль для крещения младенцев", у якій в свій час побував кожен місцевий прихожанин.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Свічки фастівчани початку XIX ст. ставили в два дерев'яні підсвічники, які на той час були вже досить таки екзотичним явищем - навіть у більшості окружних сіл церковні підсвічники були виготовлені з жовтої міді.
При освяченні води та різних традиційних дарів природи священики користувалися "кропилом киевской продажи", а при богослужінні - двома ризами: зеленою адамантовою та жовтою з не вказаного в документі матеріалу. (Першу з цих риз батюшці подарували парафіяни у 1802 році). До цих риз належали 5 га'дризників з простого сукна, виготовлених дбайливими руками фастівських прихожанок. Очевидно, що саме вони вишили й 7 рушників, яким були прикрашені церковні ікони. Крім рушників, при іконах було ще й 4 запонки з дорогої матерії, а також 5 лампад із жовтої міді. Коли фастівчани вирушали на хресний хід, то виносили з храму 8 різнобарвних хоругв. Досить багатою була бібліотека Покровської церкви - в ній налічувалося близько 20 різноманітних книг. Зрозуміла, що насамперед це були богослужебні видання. Втім, перебували тут і книги не релігійного змісту. Наприклад, в Покровському храмі початку XIX ст. була в наявності книга під назвою "О лечении болезней простими средствами". Для того часу таке явище було цілком закономірним - адже лікарів наші предки бачили нечасто. Відповідно, кожному священику Київщини з далекого Петербурга надсилалася ціла бібліотека медичної літератури. Паралельно з цим імператорські укази вимагали від батюшок розповідати мирянам про засоби лікування хвороб та уникнення зараження під час епідемій.
Книги в ті часи були дуже дорогими - їх берегли і використовували деколи не одне десятиліття. Тому серед видань бібліотеки фастівської Покровської церкви нараховувалося чимало рідкісних стародруків.
Щодо церковного погосту невідомий нам автор опису майна відзначає, що "ограда вокруг церкви деревянная и еще добрая". Єдиним вагомим недоліком була дуже стара дзвіниця, яка заледве витримувала вагу дзвонів. Втім, у 1821 році фастівчани виправили і цю ваду. Саме цього року до київського митрополита Серапіона (Александровського) надійшов лист від тогочасного настоятеля Покровської церкви о. Карпа Копанського, в якому йшлося:
"Состоящая при фастовской деревянной Покровской церкви колокольня по обветшалости своей едва поддерживает находящиеся в ней колокола, почему, припадая к стопам Вашего Високопреосвященства, смиреннейше прошу дозволить построить по прилагаемому фасаду деревинную при оной Свято - Покровской церкви колокольню, архипастырски благословить и не оставить меня высокомилостивою Вашего Высокопреосвященства резолюциею.
О сем просит фастовской Свято - Покровской церкви священник Карп Копанский".
"По приложенному фасаду колокольню построить дозволяется" - відгукнувся резолюцією митрополит Серапіон. Так, завдяки лише одному аркушу листування у Фастові була возведена дзвіниця, яка ще й зараз є окрасою міста.
Але ніякі ремонти не в змозі зупинити невблаганного часу. Стародавня Покровська церква з плином десятиліть все більше занепадала. А на початку 40-х років до неї стали ходити ще й прихожани сусідньої Воскресенської церкви, яку взагалі було опечатано внаслідок аварійності стану. З тих пір історичні долі двох фастівських церков стали вельми тісно переплітатися - парафія м. Фастова стала іменуватися Воскресенсько-Покровською. (Це, до речі, чи не єдина подвійна назва приходу в Київській митрополії). Втім, ця унікальна історія поєднання двох парафій заслуговує на більш детальне висвітлення.
В 1841 році до Фастова прибув місцевий благочинний о. Михаїл Калітинський, який про результати своєї подорожі повідомив київському митрополиту Філарету Амфітеатрову наступну інформацію:
"Сего 1841 года алреля І6 дня, рассматривая церковь местечка Фастова Воскресенскую, увидел, что она, будучи издавна дряхла, 29 сего числа марта от сильного ветра так повредилась, что из средней стены ... углы, согнив, отпали и из другой стены, поперечной, с иконостаса слуп пал на дол. Болти, которыми укреплены согншше стены, лопнули и отошли от стен. И вся церковь к падению и разрушению склонна.
Я, опасаясь могущих произойти последствий, тамошнему священнику Тимофею Кудрицкому литургисать запретил, а велел в другой церкви, Покровской, поседмично служить до разрешения Вашим Високопреосвященством".
Владика Філарет (Амфітеатров) благословив запечатати Воскрееенський храм і для всіх православних фастівчан у стародавній Покровській церкві. Але мешканці центральної частини Фастова, які відвідували Воскресенську церкву, протягом року її відремонтували і стали знову відвідувати свій історичний храм.
А саме цього 1842 року Філарету (Амфітеатрову) із Санкт-Петербурга надійшов новий штатний розклад парафій, згідно якого чимало приходів Київщини довелося "скоротити". Митрополит вирішив скасувати насамперед малочисельні містечкові парафії - до Покровської ж церкви м. Фастова в середині XIX століття було приписано менше 700 прихожан (для порівняння - у селі Великій Снітинці їх нараховувалося вдвічі більше).
Звернув увагу владика Філарет і на технічний стан обох фастівських церков. Це порівняння також, на жаль, було не на користь Покровського храму. Більш заможні мешканці центральної частини Фастова лише рік тому відремонтували свою Воскресенську церкву, а у парафіян Кадлубицької окраїни та приселку Потіївки Покровська церква в даний момент характеризувалася так: "Зданием деревянная, в подвалинах с северной сторони согнилых. В зрубах крепкая, но в крыше ветхая и требует починки".
Виходячи із вищеозначеного, митрополит Філарет (Амфітеатров) розпорядився для початку скасувати Покровську парафію і всіх православних мирян Фастова приписати до
оновленої Воскресенської церкви. При цьому Покровську церкву не опечатували - вона просто вважалася приписною і до неї не призначали окремого священика. Документи свідчать, що деколи (на великі свята) в ній відбувалися і богослужіння. Але дерев'яні храми вимагають регулярного догляду і ремонту.
Покровська церква, існуючи протягом десятиліть без настоятеля і прихожан, занепала ще більше. Тут "нагодилася" ще одна біда - в 1863 році згорів фастівський Воскресенський храм і всі фастівчани знову стали ходити до приписної Покровської церкви. Це в 60-х роках було вже досить небезпечним заняттям - церковна споруда перебувала в аварійному стані. Про складне становище було повідомлено київському митрополиту Арсенію (Москвіну), який, .не довго думаючи, особисто прибув до Фастова і розпорядився запечатати єдиний у місті православний Покровський храм. Фастову загрожувала невесела перспектива - при наявності католицького костелу і кількох іудейських синагог містечко мало залишитися без жодної православної церкви. І це при тому, що саме православне населення було тут корінним, а Православ'я вважалося державною релігією Російської імперії.
Втім, мешканці Фастова не впали у відчай і стали просити митрополита дозволити відремонтувати Покровську церкву та розпочати в ній богослужіння. Владика Арсеній (Москвін) таки погодився з тим, що не можна залишати містечко без жодного православного храму - лише розпорядився ретельно його відремонтувати. І з того часу в клірових відомостях Покровської церкви стали зазначати наступне: "Церковь сия построена в 1779-1781 году тщанием прихожан; в настоящем (1868) году бьша Вго Высокопреосвященством при обозрении епархии бьша опечатана, но по резолюции его же временно быша в том же году починена и в ней разрешено богослужение...".
Але служили у відремонтованому храмі недовго - з 1868 по 1876 рр. В 1876 році у центрі Фастова прихожани возвели величний Воскресенський храм, до якого почали ходити і миряни Покровської церкви, котра стала вважатися позаштатною. Служили в Покровському храмі тепер лише кілька разів на рік, а згодом і зовсім перестали.
З часом така ситуація перестала влаштовувати як фастівчан, так І настоятеля єдиної в містечку Воскресенської церкви, який з віком вже не справлявся з обов'язками по своїй величезній парафії. Саме тому о. Стефан Гаєвський в 1888 році повідомив митрополита Платона (Городецького) про те, що "исполняющий должность псаломщика при фастовской Воскресенской церкви диакон Григорий Голованский по причине тяжкой болезни должности своей исполнять не может. Между тем, в приходе фастовском около 2500 душ прихожан обоего пола и я поставлен в очень затруднительное положение и почти невозможность своевременно исполнять христианекие требы, а также и в исполнении богослужений. Смиреннейше донося об зтом Вашему Високопреосвященству, совместно с прихожанами всепокорнейше прошу назначить в местечко Фастов второго псаломщика". Це звернення мало далекосяжні наслідки. Київська єпархіальна влада звернула пильну увагу на становище парафіяльного життя у Фастові і владика Платон в свою чергу написав з цього приводу офіційне звернення до Святійшого Синоду Російської імперії, в якому зазначалося:
"Святейшему Правительствующему Синоду Синодального члена Платона, митрополита Киевского и Галицкого Представление Приходской священник Воскресенской церкви м. Фастова Стефан Гаевский   рапортом   от 29   октября   сего   1888 года,   прося   киевское
епархиальное начальство о назначений к фастовской церкви второго псаломщика, между прочим заявил, что по многочисленности крестьян в фастовском приходе он поставлен в очень затруднительное положение...
По справке же с делами консистории оказалось, что в м. Фастове имеется две церкви - Воскресенская и Покровская и до 1842 г. зти две церкви имели отдельные приходы, помещения для причта и церковную землю, коей при Воскресенской церкви 54 десятини и при Покров-ской церкви 87 десятин.
В 1842 году при введений церквей Киевской епархии в штат по малочисленности прихожан приход Покровской церкви присоединен к приходу Воскресенской     церкви,
которнй зачислен в состав 5 класса.
Принимая во Митрополит Київський і Галицький Платон (Городєцький) внимание, что в настоящее время народонаселение фастовского прихода из 624 душ мужского пола, бывших до 1842 года, увеличилось до 2635 душ обоего пола, да, кромє того, в сем приходе имеют постоянное жительство 33 штундистов, 415 католиков и 8704 душ евреев ... я нахожу необходимым восстановить бывший в местечке Фастове особый приход Покровской церкви, существующей доныне с причислением к ней той части прихожан, которая составляла ее приход и того количества земли, которое ей принадлежало и с назначением в сей приход особого священника и псаломщика".
Однак, в ті часи відкрити нову парафію при невеликій кількості прихожан було непросто - адже кожен священик мав забезпечуватися платнею з державного бюджету. Тому в Санкт-Петербурзі вирішили поки що заощадити на фастівській парафії і просто призначили до містечка додаткового священика, якого мав утримувати не держбюджет, а самі прихожани.    Дві    фастівські    парафії    було    об'єднано    в    одну - Воскресенсько-Покровську. Митрополит Платон ні на мить не сумнівався у необхідності відокремлення Покровської парафії І тому, навіть не чекаючи синодального рішення, призначив до Покровського храму досвідченого 71 -літнього протоієрея Василія Марковського. Пастир відразу ж організував у Фастові церковно-парафіяльне попечительство, яке мало опікуватися приведенням церкви до належного стану.
Миряни ж не мали коштів, щоб на гідному рівні утримувати окремого батюшку і стали вимагати відновлення історичної справедливості - відкриття у Фастові двох приходів - Воскресенського та Покровського (з бюджетним утриманням обох священиків.)
Відповідно, фастівчанам довелося написати до київського митрополита Платона чимало листів. Авторами одного з них були уповноважені від громади Григорій Руденко та Федір Гончаренко;
"В настоящее время мы увидели, что один священник в нашем многолюдном и до того же разбросанном приходе никаким образом не может управиться, вследствии чєго многие новорожденные младенцы умирают без исполнения над ними крещения, а взрослые без напутствия и принятия Святых Христових Тайн - особенно же во время Великого Поста и весеннего наводнення, которое часто посредством прорыва плотины на реке Унаве невольно оставляет христиан без исполнения христианского обряда. Да и много можно привести примеров неуправства священника в приходе, но мы, чтобы не судить нам нашего Духовного Пастиря, умолчим - скажем только то, что штундизм, как самая заразительная болезнь, немало приносит вреда Святой Восточной Кафолической Церкви, подорвавшая веру наших отцев и праотцев, мало по-малу начала прививаться и в нашем приходе местечка Фастова - на что мьі, старики и отцьі семейств, смотрим со слезами и замиранием сердца. И вот зто страшное зло мы порешили пресечь у самого корня, а по зтому, припадая к святительским стопам Вашего Високопреосвященства, смиреннейше просим назначить нам в старую Покровскую церковь второго священника и разделить наш приходна два..."
Але у російській столиці ще довго не бажали виділяти бюджетних коштів для відкриття окремої парафії при Покровській церкві м. Фастова - очевидно, владу не переконала кількість мирян у містечку, адже на Київщині були храми і зі значно більшою чисельністю прихожан. Тоді фастівчани стали вживати більш радикальних заходів - зібралися на гомінкі громадські збори і прийняли колективну постанову, в якій вказали повну кількість прихожан, до якої належали і самі фастівчани, і численні працівники новопрокладеної залізниці, котрі також відвідували місцеву церкву,   хоча   й   не   значилися   в   офіційних   церковних   документах. У постанові йшлося про наступне:
"ПРИГОВОР ФАСТОВСКОГО СЕЛЬСКОГО СХОДА
1889 года июля 4 дня.
Мы, нижеподписавшиеся, Киевской губернии Васильковского уезда Фастовской волости крестьяне местечка Фастова, по созьшу нашего сельского старостн собравшись на сельский сход, на коем имели суждение о следующем:
В нашем местечке состоит в наличии около 3500 душ оседлых крестьян обоего пола. Кроме того, с устройством железной дороги через наше местечко в нем поселилось посторонних лиц православного вероисповедания до 1500 душ обоего пола, а также к нашему приходу принадлежит хутор Потиевка. Итого, православного населення в м. Фастове до 5000 душ.
С покон века наше местечко было разделено на два прихода с двумя церквами, состоящими ныне: 1-ю каменною Воскресенскою в центре местечка, населенном преимущественно евреями и 2-ю деревянною Покровскою в черте крестьянской оседлости.
В обеих церквах богослужение отправлялось до 1865 года. С зтого же именно времени и по настоящее священнодействие в деревянной церкви прекращено.
Одна же каменная церковь не вмещает в себе всех молящихся. В виду вышеизложенного мы искренне желаем с разрешения епархиального начальства иметь в нашем местечке два прихода с двумя священниками. В случае же бе деревинная церковь нуждалась в ремонте, то денежные расходы на зто священное дело мы принимаем на свой счет".
Як не дивно, але й такі переконливі аргументи довгий час залишалися без належної уваги столичної влади. Київський митрополит Платон так і не дочекався розмежування фастівської парафії - він помер у 1891 р. Втім, ще за його архієрейства 27 вересня 1889 року Покровська церква була відкрита для богослужінь. А новопризначений настоятель о. Василій Марковський так і залишався без державної дотації і без наділення землею, що засмучувало не лише його, але й багатьох прихожан, котрі бажали надання Покровській церкві повноправного штатного статусу.
Крім того, настоятель Воскресенської церкви Стефан Гаєвський зовсім не бажав ділитися   з о. Василієм обширними земельними володіннями колишньої Покровської церкви, які після об'єднання двох фастівських приходів стали належати Воскресенському храму. Втім, тогочасне законодавство Російської імперії було на стороні о. Стефана - об'єднані церковні землі закон забороняв розмежовувати. Напевне, фастівські миряни не знали цих юридичних тонкощів, а тому написали до Києва досить таки поетичну скаргу на о. Стефана:
"Владико святый! Усльшьте просьбу чад своих, заключающуюся в следующем:
В м. Фастове с незапамятных времен существовало две церкви: Покрова Пресвятой Богородицы и Светлого Христова Воскресения, кой мирно и благополучно насищали своих чад православньш учением. Сердца наши наслаждались особенною духовною радостно при звуке звона колоколов обеих церквей, но настало время, когда радость более З тысяч душ превратилась в печаль, чем удовлетворено житейское помышление одного лишь лица - священника Воскресенского прихода о. Стефана Гаевского, поставившего себе в заветную мечту отнять от нас зту радость уничтожением Покровской церкви, которая мало по малу пришла в совершенное запустение.
С тех пор прошло 25 лет, как радостные звуки колоколов Покровской церкви прекратились, а священник Гаевский захватил все ее достояние и землю. С соединением обоих приходов и проведением через Фастов железной дороги физические силы отца Гаевского не могли удовлетворять духовних нужд в таком обширном и многолюдном приходе, почему мы несколько лет тому назад стали ходатайствовать пред епархиальным начальством о восстановлении закритого Покровского прихода и наконец в прошлом году волею Божьею чрез милостивое внимание епархиального начальства в приходе нашем и к запустевшей церкви назначен священник,
Радостная весть усугубилась благовестом к давно небьталому служению в опустевшей Покровской церкви нашей. Зти радостные звуки привлекли осиротевших ее чад к невольному умилению и к молитве - и день зтот не изгладится из памяти нашей я потомства, т. к. для увековечия открыто нами с разрешения епархиального начальства Покровское церковно - приходское попечительство о бедних..."
Далі прихожани просили єпископа чигиринського Ієроніма (він тимчасово керував Київською митрополією після смерті митрополита Платона) розподілити церковну землю між обома священиками і утворити штатну Покровську парафію. Але вимога закону була сильнішою від бажання фастівчан і для вирішення такого виняткового випадку владі потрібен був час. Поки справа блукала коридорами російської влади, з Фастова виїхав о. Василій Марковський. Тому прихожани не забували регулярно турбувати представників державної та церковної влади щодо вирішення даної проблеми.
В 1892 р. уповноважені від фастівської громади - Микита Синиченко та Федір Гончаренко - адресували вже новому митрополиту Іоаннікію (Руднєву) наступного листа:
"Всемилостивейший Архипастырь и Отец!
Припадая к стопам Вашего Вьюокопреосвященства, смиреннейше просим выслушать наше прошение и не оставить милостивейшею резолюциею! Ваше Високопреосвященство!
Со времени существования местечка Фастова, по рассказам наших отцов и дедов, в нем бьшо два прихода и два священника - при церкви Свято-Воскресенской и Свято-Покровской.
Но в 1843 году по воле начальства Свято-Покровский приход присоединен к Свято-Воскресенскому. Пока чрез местєчко Фастов не проведена бьша железная дорога й народонаселение бьшо меньше, одного священника для нас бьшо достаточно. Но вот 4 года назад мы почувствовали насущную необходимость во втором священнике и подали прошение об зтом Епархиальному Начальству, в котором умоляли восстановить Покровский приход в прежнем виде. Наша просьба, благодаря Богу, отчасти бьша удовлетворена - назначили только священника, но приход не восстановили.
Тогда мы обратились в Святейший Правительствующий Синод. Год назад получился указ Святейшего Синода. По зтому указу в м. Фастове должен быть один приход - Воскресенско-Покровский и два священника для обеих существующих церквей. При зтом назначено священнику Покровской церкви жалованье в 250 руб. в год из средств при Хозяйственном комитете Синода, а всю землю и имущество указано разделить по ровной части для причтов обеих церквей.
Со дня получения зтого указа мы по бедности своей отказали своєму пастирю в выдаче жалованья и найме квартири. Между тем, указ Святейшего Синода, Бог знает почему, не выполнен до сих пор и священник наш почти целый год остается без жалованья и без квартири.
В наше время мы узнаєм, что наш любимий пастырь вьнужден вследствие неисполнения указа Святейшего Синода просить другой приход. Посему мы все смиреннейше умоляем Ваше Високопреосвященство приказать вьшолиить вишеозначенньїй указ Святейшего Синода и выдать по зтому указу жалованье иашему священнику".
Сам новопризначений священик Михаїл Бедрицький також не був у захваті від свого становища.            З благословення київського митрополита Іоаннікія він прибув на настоятельське місце до Покровської церкви. На погості стародавнього храму стояв ще добротний будинок для священика, але в ньому вже понад три десятиліття    мешкав настоятель   сусіднього Воскресенського храму Стефан Гаєвський. Він же користувався            і всіма Митрополит Київський і Галицький Іоаннікій (Руднєв) земельними угіддями, які раніше належали Покровській церкві. Відповідно, молодому о. Михаїлу не залишалося засобів для гідного життя. А невиконання синодального указу змусило його довгий час листуватися з представниками церковної влади.
Крім того, настоятель Воскресенської церкви, що за десятиліття звик мешкати на погості Покровського храму і користуватися його угіддями, не поспішав ділитися з новопризначеним Михаїлом Бедрицьким і навіть написав митрополиту про необхідність знесення старої Покровської церкви, догляд за якою лише відволікає кошти для регулярного ремонту штатного Воскресенського храму.
На ці аргументи о. Михаїл доповів до Києва наступне: "Для дела сего требуется не закрытие Покровской церкви, которую я, благодаря попечительству и частным пожертвованиям привел ныне в самое благолепное состояние", а старанність самого о. Стефана Гаєвського та прихожан Воскресенської церкви, серед яких є чимало "интеллитентных и состоятельных (не говоря уже о достаточных доходах самой церкви)". Однак, за два роки настоятельства о. Михаїл домігся лише отримання синодальної виплати - указ Святійіиого Синоду вперто не виконувався. І хоча молодий священик встиг завоювати авторитет серед фастівських прихожан, йому таки довелося перевестися до парафії с. Строкова. Миряни Покровської церкви, очевидно, побоюючись, що їхній храм знову закриють, розпочали енергійне листування з представниками церковної влади. В цих листах наші предки переконували, що Покровська парафія у м. Фастові існує "з покон-віку" і їй необхідно призначити нового настоятеля. Крім того, фастівчани бажали поділити парафіян обох церков не так, як це існувало до 1843 року, а по р. Унаві, що було зручно для місцевих умов.
Новопризначений настоятель Покровської церкви о. Лука Жолобовський також певний «час мешкав у орендованих квартирах. Справу вирішила смерть настоятеля Воскресенського храму Стефана Гаєвського - о. Лука став проживати в будинку на погості Покровської церкви.»
Але сама храмова споруда все більше занепадала і з часом поміщала лише невелику частину бажаючих помолитися під час богослужіння. Тому фастівчани на початку XX століття вже всерйоз вирішили будувати нову, обширнішу Покровську церкву.
В 1901 році до Фастова прибув місцевий благочинний з села Гребінок Ієрофей Любанський. Оглянувши церковну споруду, він склав протокол про загрозливий технічний стан дерев'яного храму. А фастівське церковно-приходське попечительство почало вживати енергійних заходів щодо залучення громади до збору коштів для будівництва нової Покровської церкви.
Через рік благочинний о. Тєрофей Любанський доповідав до Києва про наступні успіхи в діяльності церковних активістів: "Попечительство сие заботится по постройке новой церкви: уже сделан план и составлена епархиальным архитектором смета на постройку новой церкви. Приговором прихожан, как видно из донесення священника Луки Жолобовского от ЗО июня 1902 года, определено ежегодно вносить от прихожан на постройку церкви 1250 рублей.
Так как по смете на постройку новой церкви требуется 21327 рублей 34 копейки при неимении при церкви наличных денег и скудости ежегодных доходов, которых едва хватает на текущие церковные расходы, потребные на постройку деньги могут быть собраны не ранее семнадцати лет, а до сего времени едва ли просуществует здание старой церкви. Хора певчих при Покровской церкви м. Фастова нет, так как при сей церкви нет церковно-приходской школы. Ученики же министерского училища, где законоучителем состоит священник Воскресенской церкви Павел Руткевич, не подготавливаются к чтению и пению в церкви.
При сем необходимьш считаю почтительнейше доложить, что для скорейшего устройства нового храма в местечке Фастове необходима сему приходу помощь Святейшего Синода".
Але, очевидно, фастівчани не поспішали прощатися зі своєю стародавньою святинею.
Через півроку священик Лука Жолобовський повідомив, що збір коштів на спорудження нової церкви відбувається надзвичайно мляво і навіть втручання мирового посередника не принесло ніяких результатів.
Представники церковної влади в Києві вирішили пришвидшити вирішення цієї справи. Того ж таки 1902 року київський митрополит Феогност (Лєбєдєв) видав київській духовній консисторії (своєрідний уряд при архієреї) наступний наказ:
"Консистории обсудить и представить мне, не следует ли возбудить дело о постройке новой церкви на место обветшавшей и угрожающей разрушением Покровской церкви м. Фастова пред Святейшим Синодом".
Однак, незабаром розпочалася епоха революцій і проект знесення старої Покровськоі" церкви і спорудження на ії місці нової було благополучно забуто...
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
   
 
Пастирі і миряни
а) духовні наставники
Священнослужителі, як і храми, займали вагоме місце у житті мирян. Саме з батюшкою у кожного мешканця Фастова були пов'язані найважливіші події особистого життя - як радісні, так і сумні - охрещення, народження дітей, кумівство, вінчання, проводи близьких у "останню путь". З вуст пастиря миряни чули про події в державі та світі, нові розпорядження влади, про насування епідемій, необхідність берегти природу і дотримуватися правил гігієни та пожежної безпеки тощо. В умовах поголовної безграмотності та відсутності загальнодоступних засобів масової інформації значення духовенства для культурного розвитку невеликого містечка важко переоцінити. Патріархальний побут того часу робив закономірним доступ пастиря в різні сфери життя мирян. Один з мемуаристів писав про це так: "Вся жизнь сельчан проходила под глазом священника. Вот бывало - ночью на селе слышен крик, шум, бушуют: отец посылает дьяка, старосту - немедленно прекратить шум. Слышны пьяные песни, хохот, пьяное веселье - опять командируется староста, дьяк, сторож церковний с приказанием: "Скажите, что если не послушаются, то сам приду с палицею да которого - нибудь так попотчую, что два дни будет чесать..." Приходит баба: "Ой, батюшка, чоловик пье и мене й дитей убывае!" Берет отец палку, кликнет дьяка, старосту и идет, - и, вероятно, суд бьш скорый, правый, хотя и не совсем милостивый".
Кожен батюшка вів десятки видів тієї документації, яку зараз ведуть різні органи влади. А коли винайшли щеплення, то неосвічені мешканці вважали його "печаттю антихриста" до тих пір, поки пастир власноручно не брався за шприц. При всіх цих навантаженнях священнослужителі насамперед виконували свої прямі і головні обов'язки - здійснення богослужінь та таїнств церковних.
Першим відомим нам православним священиком Покровської церкви м. Фастова був вищезгадуваний Гордій Чернявський, про якого детальних відомостей не збереглося. Відомо лише, що служив він в Покровській парафії в часи спорудження самої церкви і вважався насамперед настоятелем сусіднього Воскресенського приходу.
В 1796 р. - після приєднання Правобережжя до Російської імперії - до Покровського храму було призначено окремого священика о. Карпа Копанського (в деяких документах - Копаньського). Він був випускником Житомирської академії, отримав священний сан від київського митрополита Іерофея (Малицького) і служив у Фастові цілий 41 рік - майже пів - століття. Мабуть, ніхто не знав так добре життя фастівчан, як о. Карп - адже понад чотири десятиліття сповідалися вони саме йому.
Протягом свого довгочасного служіння священик обіймав посаду духовного депутата - мав обов'язок засідати в судових органах, якщо там розглядали справу, що торкалася церковного майна або ж духовенства. Однак, за довгі роки настоятельства о. Карп отримав лише одну нагороду - бронзового хреста. В документах читаємо наступну характеристику цього священнослужителя: "Чтение, пение и катехизис знает, поведения честного".
В першій третині ХIХ століття на Київщині точилася не завжди помітна для стороннього ока, але вперта боротьба католицизму з Православ'ям. Не обійшло це явище і Фастова, котрий довгий час належав католицькому єпископу К. Цецишевському. Коли в містечку існувала стара Покровська церква, яка перебувала в унії, то власники - католики наділили її чималими угіддями. Новий же Покровський храм, споруджений в 1781р., був православним і К. Цецишевський відібрав значну частину цих угідь і неодноразово ображав настоятеля церкви о. Карпа Копанського. Певний час священик мовчки терпів образи і лише кілька разів просив київського митрополита Гавриїла (Банулеско-Бодоні) перевести його до Волинської єпархії, не пояснюючи причин свого бажання. Але владика Гавриїл став наполегливо цікавитися підставами такого переміщення і в одному зі своїх листів о. Карп пояснив митрополиту наступне:
"Нынее же Вашему Високопреосвященству изьясняю следующее: хотя я, нижайший, состою на приходе Васильковского уезда местечка Фастова, но поелику от тамошнего помещика бискупа латинского Каспера Цециховского (Цецишевского - ? - П.В.) и посесора его маршала Хоецкого претерпеваю разные угнетения и оскорбления за то, что доискивался принадлежащеи церкви по документам ружной земли, которой должно быть на три руки 100 дней пахотной, сенокосной на 60 косарей...
Вместо коей земли хотя и отведено мне пахотной и сенокосной, но совсем не полное противу Внсочайшего указа колич єство и в наихудшем положений места, чрез что лишаюсь с семьей дневного пропитания.
Как же я, будучи Волынской епархии у Преосвященного єпископа Варлаама, обнадежен был тамо принятым по увольнении из Киевской епархии Вашим Високопреосвященством, покорнейше прошу снабдить меня паспортом для проезда в Волынскую епархию - с тем, что если там буду принят, то из сей епархии не оставить навсегда увольнением и о сем учинить высокомилостивую архипастырскую резолюцию."
Але владика Гавриїл не поспішав відпускати о. Карпа на Волинь і звернувся до державних органів влади (зокрема, до Васильківського нижнього земського суду) з проханням розслідувати справу про захоплення церковної землі поміщиком - біскупом Цецишевським. Однак, оскільки на початку XIX століття в місцевих владних установах переважали католики - поляки, то пан Цецишевський міг бути спокійним за власні І відібрані землеволодіння. Дійсно, судову справу з цього приводу розглядали понад чверть століття - при цьому вона так і залишилася невирішеною.
Отець Карп робив все можливе для відновлення ысторичної справедливості. Він навіть звертався до уніатської духовної консисторії і зумів розшукати так звану "ерекцію" - документ про надання земельних володінь ще першій Покровській церкві, котра перебувала в унії. Втім, виявилося, що ці документи є далеко не" повними, оскільки їх частину було відібрано паном Цецишевським ще в уніатських священиків Петра Лясецького та Павла Мачуговського. Останній з них втік від "милостей" пана - єпископа в невідомому напрямку, прихопивши про всяк випадок земельну документацію. Згодом частина документів опинилася в консисторії і стала підставою повернення певної кількості земель Покровській церкві.
Але подібні матеріальні проблеми не завадили о. Карпу стати найбільшим "довгожителем" серед священиків Покровської парафії. Документи стверджують, що пастир "в первых числах генваря 1837 года умре". Наступником о. Карпа у 1838 р. став молодий священик Омелян Томкевич. Не зважаючи на порівняно молодий вік, пастир вже мав певний досвід духовного наставництва. У 1830 році він завершив курс навчання у Київській духовній семінарії і чигиринським єпископом Кирилом був руко покладе ний до парафії с. Рогізної Сквирського повіту. З 1834 року він служив у с. Макіївці Васильківського повіту, а з 1838 р. - при Покровській церкві містечка Фастова. Тут служити йому довелося недовго - у 1842 р. Покровський храм було закрито. Але з Фастова о. Омелян не виїхав - його перевели до фастівської Воскресенської церкви.
Після об'єднання двох парафій в одну до Покровської церкви окремих настоятелів не призначали. За стародавньою, проте недіючою церковною спорудою мали обов'язок наглядати священики Воскресенської церкви - яка, до речі, також має надзвичайно цікаву і малодосліджену історію. Серед них варто відзначити вищезгадуваного о. Омеляна Томкевича; о. Михаїла Усаневича (він був "половинноприходським" настоятелем); о. Стефана Гаєвського, котрий після загибелі у вогні дерев'яного Воскресенського храму протягом 1865-1876 років здійснював богослужіння у нашвидкуруч відремонтованій Покровській церкві і кілька десятиліть мешкав у буднику на її погості.
Коли ж наприкінці 80-х років XIX століття постало питання про відновлення Покровської парафії, то чимало священиків Київської єпархії висловлювали бажання служити у стародавній фастівській святині. Серед них був і заштатний 71-літній протоієрей о. Василій Марковський. Він походив зі стародавньої духовної династії - його батько (о. Марк) також мав сан протоієрея, а осіб такого сану в Київській митрополії згідно штату мало бути не більше 42. Після завершення навчання в семінарії о. Василій отримує призначення до парафії добре відомого історикам містечка Брусилова. Тут він прослужив з 1838 по 1876 рр., отримавши чимало нагород - набедреник, скуфію, камілавку тощо. Далі заслуженого пастиря церковне начальство перевело до села Ольшаниці Таращанського повіту. Тут з ним трапилася подія, про яку він у одному з листів розповідав наступне:
"Прослуживши Церкви Божьей совершенно безпорочно около 50 лет, я в 1887 году заболел глазной болезнью (катарактою) до того сильно, что не смотря на полную физическую возможность продолжать служение, я принужден был подать прошение о зачислений меня за штат. Медицинское пособие в клинике насколько подкрепило меня, что я совершенно выздоровел и по указу консистории был назначен священником в село Ольшаницу Таращанского уезда". Далі о. Василій писав, що лікування та переїзди виснажили його родинний бюджет і заслужений пастир, "желая иметь хотя бьі постоянньїй приют в своей глубокой старости, смиреннейше прошу Ваше Високопреосвященство назначить меня на священническое место при нештатной Покровской церкви м. Фастова Васильковского уезда, прихожане которой неоднократно просили Ваше Високопреосвященство назначить в их многолюдньїй приход другого священника".
Владика Платон серед багатьох бажаючих обрав саме о. Василія, Досвідчений священик відразу ж взявся до роботи - його стараннями при вже вкотре відновленій Покровській парафії було відкрито рідкісне для того часу церковно - парафіяльне попечительство. Але довгочасна відсутність державної дотації та конфлікт з о. Стефаном Гаєвським змусили священика шукати іншої парафії. Втім, саме у Фастові о. Василій Марковський отримав найвищу нагороду, доступну звичайним парафіяльним священикам - орден святого Володимира Четвертого ступеня. Серед тисяч священнослужителів Київщини такий орден мали лічені десятки.
Наступником о. Василія став також вищезгадуваний о. Михаїл Бедрицький, котрий з тих же причин довго у Фастові не затримався. Недовго служив у Покровській церкві і о. Віктор Рибчинський, котрого документи характеризують як видатного проповідника Слова Божого.
Вже після вирішення проблем з матеріально-житловим забезпеченням фастівських священиків до Покровської церкви було призначено о. Луку Жолобовського, який служив при цій парафії з 1894 року до часів встановлення радянської влади. Священик на час призначення мав лише 26 років, проте, очевидно був здібним духовним наставником. Єпархіальна влада довірила о. Луці чимало важливих посад у церковному відомстві. Зокрема, настоятель Покровської церкви викладав Закон Божий у двох фастівських навчальних закладах -земському однокласному училищі та чотирьохкомплектному державному училищі. (Власне, о. Лука мав досвід педагогічної роботи - до прийняття священицького сану він два роки працював шкільним вчителем на Сквирщині.) Крім того, у Фастові священик обіймав складну й невдячну посаду духовного слідчого - він розглядав дрібні провини духовенства у своєму окрузі, а з 1912 року став ще й благочинним - керівником церковно-адміністративного округу з 15-20 храмів. Чималою була і кількість нагород - набедреник (1902 рік), скуфія (1906 рік), камілавка (1911 рік). Разом з дружиною Єлизаветою пастир виховав трьох синів, двоє з яких здобували духовну освіту і готувалися продовжити справу свого батька. Але прийшов 1917 рік і бути священиком стало небезпечно...
"Поминайте наставників Ваших!"
 
б) миряни та церковне життя
У XIX столітті кожна суспільна верства населення мала власний законодавчий статус, який не був схожим на суспільне становище інших соціальних станів. Рівність перед законом у ті далекі часи вважалася несправедливістю, а тому кожен син дворянина знав, що в нього буде зовсім не таке майбутнє, ніж у поповича чи селянина. І лише індустріальне XX століття почало більш рішуче стирати відмінності між статусом різних верств населення.
Оскільки Фастів був не містом, а містечком, то значна кількість місцевого православного населення іменувалася не міщанами, а селянами, що накладало помітний відбиток на громадське та церковне життя містечка. Особливо це стосувалося саме Покровського приходу, який в багатьох документах Іменувався не фастівським, а фастівсько-кадлубицьким. Крім окраїнної частини Фастова, до Покровської церкви ходили ще й мешканці хутора Потіївки. Коли наприкінці 80-х років XIX ст. постало питання про повторне відкриття Покровської парафії, то мешканці Потіївки вирішили відмежуватися від неї і відвідувати фастівську Воскресенську церкву. З цією метою вони скликали громадські збори, де прийняли постанову з цього приводу. В документі, зокрема, вказувалося, що "когда-то наш хутор был причислен к кадлубицкой Покровской церкви, а т. к. сие причисление тягостно и неудобно по отдаленности нашего хутора от той церкви, которая стоит за рекой и во время весны и дождливой погоды сообщение крайнє затруднено, а во время прорыва плотины вовсе невозможно, потому по обсуждению мы единогласно постановили:
уполномочить настоящим приговором односельца нашего крестьянина Никанора Бабенка обратиться от имени всего нашего населення с просьбою к высшим духовным властям о перечислении нас впредь к фастовской-Воскресенской церкви, при коем приходе мы желаем навсегда остаться, в чем и подпмсываемся".
Далі слідували підписи найповажніших мирян Потіївки - Петра Русецького, Каетана та Івана Горчинських, Пантелеймона Сливинського, Пилипа Стоцького, Фаддея Лясоцького та ін. - список свідчить, що на хуторі мешкало чимало православної шляхти. Прохання потіївських мирян було задоволено єпархіальною владою і у нововідкритій Покровській церкві прихожан відразу ж поменшало.

Власне, це була найпомітніша зміна кількості мирян. Регулярні закриття та відкриття Покровського храму, об'єднання та розмежування Покровської та Воскресенської   парафій спричиняють труднощі і плутанину при спробах здійснити статистичні обчислення змін у кількості прихожан. Нерідко цифрові показники церковної документації досить непросто пояснити.

Але оскільки ми досліджуємо не соціальну, а церковну історію Фастова, то обмежимося лише фрагментарними зауваженнями. Непростою була історична доля місцевої православної шляхти. Після придушення першого польського повстання російський уряд став вимагати від шляхетства документального доведення свого аристократичного походження. Далеко не всі шляхетські родини спромоглися це здійснити і, як наслідок, десятки тисяч осіб були позбавлені дворянського статусу з усіма відповідними наслідками. Більшість такої декласованої шляхти була переведена до стану однодворців або ж міщан чи військових. А в 1914 р помітним явищем стає зникнення військового стану - саме цього року розпочалася І світова війна...
Історичні події, війни, епідемії по-різному впливали на кількість мирян фастівської Покровської парафії. Проте, помітним є і те, що на початку XX ст., коли ситуація з медичним наглядом та міжнародними обставинами стабілізувалася (період до 1914 р.), кількість прихожан стала стрімко зростати. Власне, підстави для цього існували й раніше - адже фастівські мами XIX ст. народжували значно більше нащадків, ніж зараз. Наприклад, сповідний розпис Покровської церкви за 1831 рік фіксує існування серед прихожан наступних родин зі значною кількістю дітей:
Батьки
Діти
Миколай та Параскева Яременки
Анастасія, Олена, Агрипіна, Петро,
Кирик, Спиридон
Олексій та Зіновія Кучеренки
Варвара, Євфросинія, Фома, Яків,
Тимофій, Йосип
Йосип та Марина Силенки
Олександра, Олександра, Агафія, Варвара, Філіп, Євфросинія
Гнат та Параскева Савченки
Йосип, Федір, Василій, Лука, Вукола
Іван та Марія Якименки
Христина, Маріанна, Яків, Лев, Аввакум
Анна Блощиневич, вдова
Євгенія, Марія, Антоній, Іван, Лука
 
Народжували ж місцеві мами і по 10-15 нащадків, але більшість з них помирали ще немовлятами. При народженні кожному нашому предку давали ім'я в суворій відповідності з церковним календарем. Саме тому в тогочасних селах і містечках можна було почути чимало таких імен, яких сучасним дітям майже не дають - Євсевій, Деомид, Марко, Йосип, Параскева, Домнікія, Пелагія, Мотрона та інші. Ця ж відповідність церковному календареві стала і причиною того, що в багатьох родинах виховувалося по дві Марії чи по два Івани.
Свої особливості мало і вінчання. В той час ЗАГСів не існувало, а тому церковно - шлюбна документація мала юридичну силу і визнавалася, як офіційна. Священики в законодавчому порядку мали стежити за тим , щоб не вінчалися родичі, куми; не укладалося четвертих за рахунком шлюбів і т. п. Якщо такі випадки траплялися, то пастир ніс відповідальність і перед Церквою, і перед державою.
  
В більшості випадків укладання шлюбів у Покровській церкві чоловіки були на кілька років старшими від своїх дружин. Однак, коли вдруге вступали до шлюбу вдови чи вдовиці, то така різниця могла бути досить суттєвою, сягаючи 10-20 років. Наших предків можна зрозуміти в тогочасних великих господарствах (кожен сам собі вирощував хліб і т. п.) було дуже важко обходитися силами неповної сім'ї.
У церковній документації фіксувалися не тільки радісні, але й сумні події в житті фастівчан - смерть прихожан. Особливістю тогочасної смертності було те, що близько половини покійників становили діти до 5 років. Майстри XIX століття половину трун завжди виготовляли маленькими.
Особливо багато померлих відмічалося в часи епідемій холери, дифтериту та інших захворювань, які деколи накочувалися на село. Траплялися скорботні дні, коли в похоронних процесіях відносили на цвинтар по декілька жертв холери. Наприклад, чимало біди натворила у Фастові холерна епідемія 1848 року - про це досить докладно розповідають саме церковні документи, котрі, стосуються обох фастівських парафій. До Фастова непроханою гостею холера завітала 5 липня 1848 р. Першою її жертвою стала однодворка Стефанида Сливінська. 10 липня від холери померло відразу четверо: фастівчан. А далі аж до початку серпня епідемія то згасала, то розпалювалася знову, збираючи свою страшну данину. "Чорним" днем виявилося для Фастова 30 липня, коли поховали відразу п'ятеро молодих жертв холери - Флора Міщенка (45 років), Пантелеймона Ткаченка (30 років), Архипа Міщенка (30 років), Самуїла Квашу (35 років), Платона Орлова (7 років). В інші дні цього скорботного періоду у містечку священики відспівували 2-4 особи, що померли від цієї немилосердної хвороби.
На початку XX ст. один з цвинтарів Покровської парафії вже не мав місця для поховання, а тому київське губернське правління вирішило відвести для фастівчан нове цвинтарне місце за умови закриття старого кладовища. Основним аргументом закриття старого цвинтаря правління називало появу високої смертності у містечку та надмірну наближеність кладовища до селянських осель. Проте, тогочасний настоятель Покровської церкви Лука Жолобовський запротестував проти закриття парафіяльного цвинтаря, повідомивши губернське правління, що він уже 11 років служить у Покровському храмі і смертність в приході є цілком помірною - при близько 2000 прихожан щороку помирало 40-55 осіб. Священик зауважував також наступне: "Эпидемических болезней не бывает, за исключением отдельных случаев скарлатини, от которой, замечательно, умирают не живущие возле кладбища, а живущие на расстоянии 1-2 версты то него и, по моєму мнению, старое Покровское кладбище м. Фастова можно оставить для дальнейшего ислользования, нисколько не нанося вреда здоровью населення".
З думкою настоятеля Покровської церкви погодився і місцевий благочинний о. Ферапонт Янковський, який надіслав до Києва наступну аргументацію: "Кладбище около Покровской церкви, находящееся на очень близком расстоянии от жилых помещений, действительно не отвечало в санитарном отношении своєму назначений), посему и закрыто на законном оснований. Что же касается другого кладбища, около казенного леса, то оно, находясь в настоящее время на таком же расстоянии от жилых помещений, как и при открытии его, так как использовалась та часть его, которая находится дальше от жилых помещений (...) - и по сему может функционировать, а особенно в ввиду того, что католическое кладбище находится на таком же расстоянии от населенной местности, не считается не отвечающим своєму требованию и не закрито".
Київська духовна консисторія надіслала ці аргументи до губернського правління і останнє прийняло рішення не закривати цвинтар, але поряд з цим відвести і місце для нового кладовища.
Церковні таїнства і обряди - з радісним чи сумним відтінком - завжди були помітними подіями в житті фастівських прихожан.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Прихожани Покровської церкви м. Фастова (станом на 1831 рік)

              Михальченки - 3 родини Моргуни - 2 родини Нижниченки - 2 родини Новосельські - 1 родина Новохацькі - 1 родина Омельченки -1 родина Оніщенки - 4 родини Осавулєнки - 3 родини Охрімчуки ^ 1 родина Пастушки - І родина Пепенки - І родина Пивовари - І, родина Пилипенки - 1 родина Пискунєнки - І родина Приймачки - 3 родини Приходченки - 2 родини Раченки - 2 родини Ревенки - 1 родина Рєпетії - 1 родина РІзниченки - 1 родина Руденки - 1 родина Русецькі - 1 родина Савченки -1 родина Семенченки - 1 родина Силенки- 2 родини Скалити - 2 родини Слабашевські - 4 родини Софієнки - 2 родини Столяренки - 1 родина Твердомеденки - 3 родини Ткачі - 2 родини Ткаченки -І родина Федоренки - 2 родини Філенки- 3 родини Хвалибіди -1 родина Хценські - 1 родина Чорноуси - 2 родини Юровські - І родина Якименки - 1 родина Яковенки - 1 родина Яременки - 4 родини
Андрейченки - і родина Бачинські - 1 родина Бабенки - 2 родини Безносюки - ] родина Білогруди- І родина Білогруденки - 2 родини Блощиневичі - 2 родини Бондарі - 1 родина Бондаренки - 4 родини Бургаленки - 2 родини Верещаченки - 3 родини Койцехівські - 1 родини Ганиченки - 2 родини Гончарі - 1 родина Горовснки - 4 родини Гулинюченки - 2 родини Дросенки- І родина ДобровольськІ - 1 родина Жуковські - 1 родина Журби - І родина Заболотні - 2 родини Зінченки-1 родина Карачуни - 4 родини Кияниченки - 1 родина Копанські - І родина Коршаченки -1 родина Кособуцькі - і родина Косовські -1 родина Кравченки - 9 родин Кульчицькі - 2 родини Курдюченки - 2 родини Кутенки - 2 родини Кучері - 2 родини Кучеренки - 1 родина Лашкетенки - 4 родини Лисенки - 4 родини Лясецькі - 1 родина Ляхоцькі - 1 родина Марченки - 3 родини Мельники - 1 родина Мельниченки- 2 родини Миронюки - І родина
 

Форумы общения с отцом Анатолием Кириакидисом